Кажуть, що коли народжується людина, народжується нова зірка. Зірка, яка має ім’я «Тетяна Ріснянська», яскраво сяє уже три роки, тому що талановита учениця 10-А класу Тетяна Ріснянська підкорює всіх своїми надзвичайними талантами. Вона голосно заявила про себе, коли посіла І місце в Далевському турнірі у 2008 році. Коло інтересів Тетяни різноманітне: талановита поетеса (пише вірші, поеми) та прозаїк (цікаві оповідання та повісті), співачка, актриса, учасниця Міжнародної автогри за правилами «Безпека», яка впевнено керує автомобілем… А з 2008 року розпочався зоряний шлях Тетяни: неодноразовий переможець Міжрегіонального конкурсу «І пробуджується поезія в мені», гран-прі в конкурсі «Юні зірки Кам’яного Броду» в номінації «вокал», «художнє слово» (2010 рік), посіла І місце в конкурсі «Луганськ – любов моя» в номінації «читці», «вокал» (вересень 2010 року). За підсумками 2009-2010 навчального року Тетяна увійшла в «десятку» найкращих учнів Луганська. Хай щастить тобі, дівчино! Хай яскраво сяє зірка на твоєму небосхилі!
Ємець Надія Миколаївна,
заступник директора з навчально-виховної роботи комунального закладу
«Луганська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 16»
Вірші, написані ученицею 10-А класу Ріснянською Тетяною:
Актриса
Як швидко й невблаганно плине час,
Він змішує кордони, світла й тіней,
Куліс та сцени, марева ідилій,
Які блукають тихо поміж нас.
Як швидко й невблаганно плине час.
Думками я не тут, а вже на сцені,
Та граю образ впевненої леді.
І почуття незвичні кожен раз.
Коли перетинаєш межі залу,
Фізично там, але душею в книзі,
Та знов перемальовую ескізи
Незвичного акторського порталу.
Той образ є на аркуші паперу,
Та він так живо руку підіймає,
Троянди пурпурові обіймає,
І грає в тему, і радіє в тему!
Та оплески вихоплює очами.
Вмирає тиша. Дзвінко й нездоланно
Вони лунають щедро, бездоганно
І ніби в риму, ніби все віршами!
Зал сліпо поринає в почуття.
І, мабуть, коли буду помирати,
Почнуть славетні оплески лунати,
Але не за акторську смерть,
А за життя!..
***
Без тебя тоскливо…
…Мы шагали: я здесь, а ты там;
Мы Отчизну всё пели да славили,
И давно незелёным полям
Мы друзей и подружек оставили.
Боже, Боже, меня упаси
Подчиниться войне и оружию!
И, когда-то живую семью мою,
Не садиться в состав попроси…
Я бумажку в кармане держу –
Мне сказали – твоя фотография.
Как ужасно по другу скучаю я,
Но нигде его не нахожу.
Я не вижу ни их, ни тебя,
Только в памяти воспоминания.
И природу, и все очертания
С каждым днём забывать начинаю я.
Я не вижу ни их, ни тебя...
– Я вообще ничего не вижу!
Всё шаги разных судеб слышу,
Суетятся вокруг меня.
Кто вы? Что вы? Они хлопочут,
И с какими глазами они
Наши песни поют да хохочут
В это мирное время Земли?
Моё сердце сжимает тоска,
От того и дышать труднее.
Говорят, с каждым днём бледнее
Моя кожа, дрожит рука.
Сколько лет во плоти человека
Я живу без тебя тоскливо…
Лучше б жизнь не распалась в два века,
Лучше б мина меня зацепила…
***
Куда б глаза не посмотрели,
Они не ищут пустоту,
А, наводя порезче цели,
А, наводя порезче цели,
Найти стремятся доброту…
***
Мене хрестили українкою...
Мене хрестили українкою
На православній землі Луганщини:
Моє життя не стає зупинкою,
Моє століття не знає панщини.
Низенька річенька ллється, грається,
По східцях сонечко підіймається –
Горить і гріється «жовте колечко».
Ой, як високо ростеш, тополечко!
Ой, як червоно гориш, калинонька,
Як рясно квітнеш, краса-дівчинонька!
І земле, стрічкою не обмежена,
Зігріта сонцем, облита нивами,
Травою, квітами вся мережана
І вбрана гніздами журавлиними!
Вони літають, вони курличуть –
Попутній вітер ранковий кличуть
І кличуть промені: «Грій тепліше!»
А вітер кличуть: «Лети бистріше!»
Напиться сядуть річкові води –
Танцюють, водячи хороводи,
І примовляють: «Ти хвиля, хвиля,
Що вигинає поміж каміння,
Ти нам живлюче, цілюще зілля,
Ти ростиш дерево із насіння!»
Та низько вклоняться і прощаються –
По різних сторонах розлітаються.
Стихає вітер, сідає сонечко –
Дрімай, калино, дрімай, тополечко!
***
Учителю
Чтоб веселей души твоей сыскать –
Весь шар земной придётся обойти,
Но даже в этом длительном пути
Светлей, родней тебя не отыскать.
Встревожит одиночество, и что ж –
Ты свой альбом заваленный найдёшь:
Смешные лица резвой детворы;
Будили громким хохотом дворы,
Спеша с портфелем к школьному двору
Твоя улыбка в заспанных глазах.
И годы мчатся, и спешат расти
Из первоклашек, лет семи-шести.
В выпускников, но в звонких их словах
Ещё слышна та, детская душа.
Теперь они и сами, не спеша,
Преподают кому-нибудь урок,
И так же помнят первый свой звонок,
И в ностальгией уточнённый час
Они неоднократно вспомнят вас!..
Для вас! Для вас, учитель, я пишу.
И всё во мне весельем говоря Живёт.
И я цветы дарить спешу,
Как в первом воскресенье октября!
***
Музыка
О музыка, за что же ты меня
В свои шальные звуки заключила?
За что, ты, безголовая моя,
Судьбу мою к аккордам приручила
И приучила бедную, за что
К своим порывам слаженного мира?
Твоя увековеченная сила
Надела королевское манто.
Что правил звук,
То не под силу власти
Высоких, избалованных кровей
И чёрных рук
Заряженные снасти
Не отстреляют утреннюю трель.
И ей ещё звучать в прожжённом мире,
Пока не бросит солнце нас вращать,
Пока готовы музыке отдать
Последний грош, оставшийся в квартире!
***
О Поэте всех времён
Такие дни случаются нечасто,
Но в этот замер даже лунный свет.
И Боги в миг рождения единогласно
Бессмертно нарекли
Тебя – Поэт.
Тебе судьба была дана другая,
Душа свята и чиста, как полёт,
Лукавая, но честная такая
И мыслей непокорных хоровод.
Ты брал их в плен,
Ты заплетал их в косы,
Бросал и мучил под тугим пером.
В Твоих словах могла быть белой осень,
В Твоих словах зима была костром.
Усыновив бессмысленное слово,
Ты создал из него такую речь,
Что даже те, кому оно знакомо,
Восторга не смогли в себе сберечь.
Твой мир дышал любовью и надеждой,
Ты молод был и жизнью опьянён.
В тот день, закрыв глаза, в приюте грешных
Ты не погиб –
Ты снова был рождён.
Оставив след в истории народа,
Был вечный сон
Тобой приобретён…
Гордись, страна, что
Пушкин – русский родом!
Мы помним о Поэте всех времён!
***
Эпилог души
Белое, белое золото –
Чистое, чистое сердце… -
Что же мне летом холодно,
Что же мне не согреться?
Капля слезы алмазной,
Взгляд ледяной, хрустальный… -
Я же живая, слышишь,
Вальс суеты печальный?!
Музыкой сердце душишь:
Мнётся оно и плачет;
Топотом пульс мой глушишь,
Что теперь это значит?
Белое, белое золото –
Чистое, чистое сердце.
В нём теперь жутко холодно,
В нём теперь не согреться. -
Может оно устало?
Часто и громко биться?
Сколько б оно не спало –
Сна ему не напиться… -
Хватит, проснись, дыханье!
Я приуныла слишком!..
Что теперь ей названье,
Имя её, мальчишка?
Звуки суразной речи
Стали её названьем:
Взгляд через тленье свечи,
Тело с немым дыханьем.
***
Троянда
Скривджена троянда гнеться на узбіччі,
Застигає вітер на її обличчі.
Біг з холодним серцем парубок від долі
Й викинув червону на зимовім полі.
Учепилась в землю квітка-королева
Від ревіння січня – альбіноса лева.
Покрутило бідній від морозу пальці,
Впала, мов вклонилась льодяній панянці.
Пелюстки погнилі в січня під ногами –
Крижану троянду замело снігами.
Почивало серце в білому покої,
Загуло від злої стужі морозної.
Пролетіла пташка від полів до ганку,
Заспівала рада нальоту веснянку:
„Йде весна квітчана до мерзлого долу,
Прожене із двору бабу мармурову!
Ти біжи, холодна кришталева стужа,
Прийде весна – з тебе лишиться калюжа!”
Підхопила сива білую спідницю
І втекла від жаху в льодяну світлицю.
Підійшла дівчина – весняна постава
І блідої квітки цвіт поцілувала,
Впала і розтала снігова хустина –
Підвелась троянда, листя розпустила.
У в квітковім серці ожило солоне,
Весняне кохання – золото червоне.
***
Рассвет
Летит взволнованная птица.
Она парит, она кружится
На встречу бледным облакам.
Струится воздух по рукам.
И солнце бьёт в глаза лучами,
На небе жёлтыми мечами
Пронзило насквозь облака!
Проснулась сонная река,
Бурлит, играючи, в потоке.
За лесом хвойным, на востоке,
Сверкают тучи перламутром!
Смотри, маэстро, это утро!
